Alguien susurró: "Bueno, Andryukha..." Alguien brevemente, nerviosamente se rió y se cortó. Nadie se puso de pie. Nadie dijo: "¿Qué estás haciendo?" Quince personas que estaban en mi boda y en mis cincuenta años, que sabían cómo se llamaba mi gato. Detrás de sus rostros, no sorprendidos, pero ya usados, me di cuenta de que algunos de ellos sabían más que yo.
Me senté cerca de la parrilla donde comí humo a mis ojos. Bebió agua. Kostya se puso de pie con un vaso y dijo algo sobre la amistad, y miré sus manos y pensé que tenía todos los mismos dedos cortos divertidos, que en sus cuarenta años cantó bajo la guitarra y falsamente. Le entregué el sobre, lo besé en la mejilla y dije:
Bone, tengo un día temprano mañana. No te ofendas.
Я стала першою. Це було єдине, чим я тоді могла розпорядитися: порядком, де люди йдуть.
Костя наздогнав мене біля машини.
– Ір, я не знав, що він…
– Знав, Костю. Просто не думав, що він приведе.
Він промовчав. Я сіла за кермо. У дзеркалі залишилися двоє біля хвіртки: Олена з притиснутою до грудей рукою та Віка, яка дивилася не на мене. Вона дивилася на пиріг у руках Марата. Дивно, що це помітила.
Андрій не ночував удома. У вівторок він приїхав днем, коли мене не було, забрав чемодан і залишив на столі записку: Давай без істерик. Поговоримо пізніше». Слово «істерик» він наголосив.
Я не влаштувала жодної. Чи не подзвонила йому, не написала, не розрізала його сорочки, як роблять героїні серіалів. Я ходила на роботу, перевіряла чужі баланси, купувала хліб. Олена дзвонила чотири рази, і я чотири рази дивилася на її ім’я на екрані, поки воно не гасло. Оля надіслала довге повідомлення, де слова «ти розумієш» стояли через рядок. Я не розуміла. Або розуміла надто добре, щоб відповідати.
Я не подавала на розлучення. Не з надії, ні. Просто якби я подала, то вийшло б, що він вирішив, а я поставила підпис. А я не хотіла бути людиною, яка підписує чужі рішення. Двадцять п’ять років я саме цим займалася, тільки називала це інакше.
Через місяць, у суботу вранці, коли я поливала фіалки, на екрані з’явився незнайомий номер.
– Ірина Сергіївна? – Голос був тихий, із зусиллям рівний. – Це Вікторія. Ми бачилися у Кості.
El riego en mi mano se inclinó, y el agua fluía sobre el umbral de la ventana. No respondí enseguida. En unos segundos de silencio en la cabeza pasaron varias versiones a la vez, cuando varias personas entraron por la misma puerta.
