– Слухаю, – сказала я.
– Мені треба з вами зустрітись. Чи не по телефону.
– Навіщо?
– Я не буду нічого просити. Обіцяю. Я хочу поставити вам одне запитання. Лише вам.
– Задайте зараз.
– Не можу, – сказала вона. І додала з несподіваною прямотою: – Якщо я запитаю по телефону, ви зможете покласти слухавку, і я так і не впізнаю відповіді. А мені треба бачити, як ви дасте відповідь.
Я подивилася на мокре підвіконня.
—Veinto minutos —dije—. Una cafetería en Sadovaya, cerca de la estación. A las once.
Ella vino antes. Se sentó junto a la ventana antes del té virgen, y se levantó cuando entré, cuando los discípulos se levantaron, lo cual fue tonto, porque era quince años mayor que mi hija y diez más joven que yo. Vi algo que no miré en el patio: ella dormía mal. Debajo de los ojos se encuentra una sombra gris, que no se puede ocultar con la base.
– Дякую, що прийшли.
– У вас двадцять хвилин. Що це за питання?
Вона зчепила пальці на столі.
– Ви знали? – сказала вона. – Що він приведе мене? Ви погодились на це?
Я не одразу зрозуміла.
– Чи погодилася на що?
Віка звела на мене очі.
– Він сказав, що ви знаєте. Що ви давно мешкаєте як сусіди. Що ви самі запропонували роз’їхатися, а з друзями вирішили не порозумітися, а просто прийти разом, щоб все стало зрозуміло без слів. Він сказав, що ви попросили: без скандалів, без оголошень. Що ви людина стримана і так вам простіше.
Я засміялася. Сміх вийшов негарний, короткий, як кашель.
– Я не просила, – сказала я. – Я довідалася за хвилину до вас. Я стояла з пирогом. Ви, здається, помітили.
– Помітила, – сказала вона тихо. – Я потім всю дорогу додому про це думала. Людина, яка погодилася, не тримає так пиріг.
– А як тримає?
– Не знаю. Інакше. – Вона помовчала. – Я сиділа поруч із ним і дивилася, як ви йдете. Ви не ляскали дверцятами, не оглядалися. Спина пряма. І раптом я подумала: вона нічого не знала. Зовсім нічого. Вона просто не хоче, щоби ми це бачили.
Я відчула, як здіймається злість. Не на неї одну, а й на неї.
– Тобто ви пошкодували мене, – сказала я. – Ваше співчуття, звичайно, дуже доречне.
– Я не шкодую, – сказала Віка. – Мені соромно, це інше.
– Es una pena que estuvieras engañado, ¿o qué entraste en mi casa?
No apartó los ojos de encima. Le doy homenaje.
– І те, й інше. Але друге – так. Друге – моє.
Офіціантка поставила переді мною каву. Ми почекали, поки вона відійде.
—Sabías que estaba casado —dije—. Llevaba un anillo hasta agosto.
– Знала.
– Тоді що саме ви йому повірили? Що він одружений, але вільний?
– Я повірила у версію, за якої мені не треба було почуватися тим, ким я була, – сказала вона. – Жінкою, яка зустрічається із чужим чоловіком. Він розповів історію, і я її купила. Вона була зручна. Це не є виправдання. Просто хочу, щоб ви знали: я не наївна дівчинка. Я доросла, я розлучена, у мене син дванадцяти років. Я вибирала вірити.
Стало тихо. Я не чекала від неї цієї прямоти і не знала, що з нею робити. Набагато простіше було б ненавидіти її, якби вона плакала та виправдовувалася.
– Що він вам розповідав? – Запитала я. – За пунктами. Я бухгалтер, я люблю за пунктами.
Вона дістала із сумки блокнот. Я мало не посміхнулася: вона теж прийшла із записами.
– Що ви давно не цікавитеся ним. Що ви холодна, що все у вас за планом. Що ви не спите разом уже кілька років. – Вона сказала це рівно, не зводячи очей. – Що квартира та дача належать йому, бо він усе це заробив, а ви не працювали. Що фірма лише його. Що ви згодні на розлучення, але затягуєте, тому що вам «потрібний час звикнути». І що сам він чекає лише на оформлення паперів.
Я слухала і відчувала дивне: не біль, а щось на зразок професійного інтересу. Як коли знаходиш у звіті цифру, якою там не може бути.
– Квартира, – сказала я. – Двокімнатна квартира моєї мами на Ленінському, ми продали її у дві тисячі четвертій і додали. Це була моя частка і квартира оформлена на нас обох. Навпіл. Дача записана на мене, бо ділянка моя, від бабусі. Фірма – ТОВ, у мене сорок відсотків. Двадцять один рік я веду його бухгалтерію. Ночами, другою справою, але веду. Отже, «не працювала» – це, як би сказати, творча інтерпретація.
Віка записувала. Рука в неї тремтіла.
– А щодо “не цікавлюся”, – продовжила я, і голос у мене раптом став глуше. – Так, ми три роки не спимо разом. Це правда. Він вам не сказав, чому?
– Ні.
Su madre se había ido hace medio año. Tenía oncología. Él vino el domingo con flores y pastel, y me fui tres veces a la semana. Cariño, alimentado, cambiado. Cuando ella se fue, no pude hablar durante un mes. No es eso... – me detuve. – Él se fue a trabajar. Fui a mis sentidos. Él no preguntó, y yo no lo dije. Ni una sola vez. Ambos estábamos en silencio, cada uno con nuestro propio beneficio. Así que tal vez el frío también es cierto. Solo que se olvidó de añadir que no era frío, sino fatiga.
