Me senté cerca de la parrilla donde comí humo a mis ojos. Bebió agua. Kostya se puso de pie con un vaso y dijo algo sobre la amistad, y miré sus manos y pensé que tenía todos los mismos dedos cortos divertidos, que en sus cuarenta años cantó bajo la guitarra y falsamente. Le entregué el sobre, lo besé en la mejilla y dije:
Bone, tengo un día temprano mañana. No te ofendas.
Я стала першою. Це було єдине, чим я тоді могла розпорядитися: порядком, де люди йдуть.
Костя наздогнав мене біля машини.
– Ір, я не знав, що він…
– Знав, Костю. Просто не думав, що він приведе.
Він промовчав. Я сіла за кермо. У дзеркалі залишилися двоє біля хвіртки: Олена з притиснутою до грудей рукою та Віка, яка дивилася не на мене. Вона дивилася на пиріг у руках Марата. Дивно, що це помітила.
Андрій не ночував удома. У вівторок він приїхав днем, коли мене не було, забрав чемодан і залишив на столі записку: Давай без істерик. Поговоримо пізніше». Слово «істерик» він наголосив.
Я не влаштувала жодної. Чи не подзвонила йому, не написала, не розрізала його сорочки, як роблять героїні серіалів. Я ходила на роботу, перевіряла чужі баланси, купувала хліб. Олена дзвонила чотири рази, і я чотири рази дивилася на її ім’я на екрані, поки воно не гасло. Оля надіслала довге повідомлення, де слова «ти розумієш» стояли через рядок. Я не розуміла. Або розуміла надто добре, щоб відповідати.
Я не подавала на розлучення. Не з надії, ні. Просто якби я подала, то вийшло б, що він вирішив, а я поставила підпис. А я не хотіла бути людиною, яка підписує чужі рішення. Двадцять п’ять років я саме цим займалася, тільки називала це інакше.
Через місяць, у суботу вранці, коли я поливала фіалки, на екрані з’явився незнайомий номер.
– Ірина Сергіївна? – Голос був тихий, із зусиллям рівний. – Це Вікторія. Ми бачилися у Кості.
El riego en mi mano se inclinó, y el agua fluía sobre el umbral de la ventana. No respondí enseguida. En unos segundos de silencio en la cabeza pasaron varias versiones a la vez, cuando varias personas entraron por la misma puerta.
Primero: quiere disculparse. Hermoso, de una manera femenina, para que haya algo que se consuele. Entonces tendré que disculparme o no aceptar, y cualquier respuesta me incluiría en su historia. No quería eso. Segundo: está embarazada. Este pensamiento vino tan fría y claramente que me senté en el taburete. Ella tiene cuarenta. A veces. Y ella me llama a ser la primera, porque "honestamente". Tercero: Ella necesita algo. Dinero, firma, para que me suelte. Las personas en su posición a veces lo piden con espontaneidad extrema. El cuarto fue el más desagradable. Ella descubrió algo sobre Andrew y decidió que era hora de que lo supiera. Y luego, el piso, otro: ella sabe sobre Natalia. Alrededor de dos mil undécimo años, sobre esos cuatro meses de los que no se lo conté a nadie y de los que Andrew consideró mi ignorancia secreta.
– Слухаю, – сказала я.
– Мені треба з вами зустрітись. Чи не по телефону.
– Навіщо?
– Я не буду нічого просити. Обіцяю. Я хочу поставити вам одне запитання. Лише вам.
– Задайте зараз.
– Не можу, – сказала вона. І додала з несподіваною прямотою: – Якщо я запитаю по телефону, ви зможете покласти слухавку, і я так і не впізнаю відповіді. А мені треба бачити, як ви дасте відповідь.
Я подивилася на мокре підвіконня.
—Veinto minutos —dije—. Una cafetería en Sadovaya, cerca de la estación. A las once.
Ella vino antes. Se sentó junto a la ventana antes del té virgen, y se levantó cuando entré, cuando los discípulos se levantaron, lo cual fue tonto, porque era quince años mayor que mi hija y diez más joven que yo. Vi algo que no miré en el patio: ella dormía mal. Debajo de los ojos se encuentra una sombra gris, que no se puede ocultar con la base.
– Дякую, що прийшли.
– У вас двадцять хвилин. Що це за питання?
Вона зчепила пальці на столі.
– Ви знали? – сказала вона. – Що він приведе мене? Ви погодились на це?
Я не одразу зрозуміла.
– Чи погодилася на що?
Віка звела на мене очі.
– Він сказав, що ви знаєте. Що ви давно мешкаєте як сусіди. Що ви самі запропонували роз’їхатися, а з друзями вирішили не порозумітися, а просто прийти разом, щоб все стало зрозуміло без слів. Він сказав, що ви попросили: без скандалів, без оголошень. Що ви людина стримана і так вам простіше.
Я засміялася. Сміх вийшов негарний, короткий, як кашель.
– Я не просила, – сказала я. – Я довідалася за хвилину до вас. Я стояла з пирогом. Ви, здається, помітили.
– Помітила, – сказала вона тихо. – Я потім всю дорогу додому про це думала. Людина, яка погодилася, не тримає так пиріг.
– А як тримає?
– Не знаю. Інакше. – Вона помовчала. – Я сиділа поруч із ним і дивилася, як ви йдете. Ви не ляскали дверцятами, не оглядалися. Спина пряма. І раптом я подумала: вона нічого не знала. Зовсім нічого. Вона просто не хоче, щоби ми це бачили.
Я відчула, як здіймається злість. Не на неї одну, а й на неї.
– Тобто ви пошкодували мене, – сказала я. – Ваше співчуття, звичайно, дуже доречне.
– Я не шкодую, – сказала Віка. – Мені соромно, це інше.
– Es una pena que estuvieras engañado, ¿o qué entraste en mi casa?
No apartó los ojos de encima. Le doy homenaje.
– І те, й інше. Але друге – так. Друге – моє.
Офіціантка поставила переді мною каву. Ми почекали, поки вона відійде.
—Sabías que estaba casado —dije—. Llevaba un anillo hasta agosto.
– Знала.
– Тоді що саме ви йому повірили? Що він одружений, але вільний?
– Я повірила у версію, за якої мені не треба було почуватися тим, ким я була, – сказала вона. – Жінкою, яка зустрічається із чужим чоловіком. Він розповів історію, і я її купила. Вона була зручна. Це не є виправдання. Просто хочу, щоб ви знали: я не наївна дівчинка. Я доросла, я розлучена, у мене син дванадцяти років. Я вибирала вірити.
Стало тихо. Я не чекала від неї цієї прямоти і не знала, що з нею робити. Набагато простіше було б ненавидіти її, якби вона плакала та виправдовувалася.
– Що він вам розповідав? – Запитала я. – За пунктами. Я бухгалтер, я люблю за пунктами.
Вона дістала із сумки блокнот. Я мало не посміхнулася: вона теж прийшла із записами.
– Що ви давно не цікавитеся ним. Що ви холодна, що все у вас за планом. Що ви не спите разом уже кілька років. – Вона сказала це рівно, не зводячи очей. – Що квартира та дача належать йому, бо він усе це заробив, а ви не працювали. Що фірма лише його. Що ви згодні на розлучення, але затягуєте, тому що вам «потрібний час звикнути». І що сам він чекає лише на оформлення паперів.
Я слухала і відчувала дивне: не біль, а щось на зразок професійного інтересу. Як коли знаходиш у звіті цифру, якою там не може бути.
– Квартира, – сказала я. – Двокімнатна квартира моєї мами на Ленінському, ми продали її у дві тисячі четвертій і додали. Це була моя частка і квартира оформлена на нас обох. Навпіл. Дача записана на мене, бо ділянка моя, від бабусі. Фірма – ТОВ, у мене сорок відсотків. Двадцять один рік я веду його бухгалтерію. Ночами, другою справою, але веду. Отже, «не працювала» – це, як би сказати, творча інтерпретація.
Віка записувала. Рука в неї тремтіла.
– А щодо “не цікавлюся”, – продовжила я, і голос у мене раптом став глуше. – Так, ми три роки не спимо разом. Це правда. Він вам не сказав, чому?
– Ні.
Su madre se había ido hace medio año. Tenía oncología. Él vino el domingo con flores y pastel, y me fui tres veces a la semana. Cariño, alimentado, cambiado. Cuando ella se fue, no pude hablar durante un mes. No es eso... – me detuve. – Él se fue a trabajar. Fui a mis sentidos. Él no preguntó, y yo no lo dije. Ni una sola vez. Ambos estábamos en silencio, cada uno con nuestro propio beneficio. Así que tal vez el frío también es cierto. Solo que se olvidó de añadir que no era frío, sino fatiga.
