Я казала це жінці, яку ще місяць тому не знала і думала: що зі мною? Чому я викладаю їй те, чого не сказала Оліні за двадцять років?
Віка підвела голову.
– Він казав, що ви “не любите”. Що просто не вмієте. Що це ваш характер?
– Так і казав?
– Так. А потім … – Вона зам’ялася. – Тоді, у Кості, він мені сказав: «Дивися, вона йде, навіть не плаче. Ось бачиш». Як доказ.
Я довго мовчала.
– Знаєте, що дивно? – Сказала я. – Мені це навіть не прикро. Мені прикро інше: він мав рацію щодо того, як я піду. Він знав, що я не влаштую сцени. Він сподівався на це. Двадцять п’ять років йому не треба було питати мене, бо він знав відповідь. І ви також.
– Я не знала вашої відповіді.
– Ви прийняли його версію. Він хотів.
Це було жорстоко, і я це бачила. Але Віка не відвела очей і не заплакала.
– Так, – сказала вона. – Я прийняла його версію. А ви двадцять п’ять років брали його версію себе. Ви не сказали йому мені важко. Він не спитав, чи ви не відповіли, і ви обидва вирішили, що так і треба. Мені ви не повинні нічого пояснювати. Але не вдавайте, ніби він один у всьому винен.
Quería levantarme y salir un segundo. No porque estuviera equivocada, sino porque tenía razón, y un poco más de lo que yo quería.
“Permites demasiado para una mujer sentada en mi lugar”, le dije.
– Мене посадила Олена.
– Олена садила гостю. А місце було моє.
– Так, – сказала вона просто. – Було ваше.
Ми дивилися один на одного через столик, як дві людини, яким нема чого ділити і яким від цього не легше.
– Навіщо ви подзвонили? – Запитала я. – Ви так і не сказали. Не за пирогом.
Віка помовчала та дістала телефон.
– Через два тижні після того вечора він сказав мені, що ви дзвоните йому ночами. Що ви плачете, просіть повернутися, що ви «на межі». Що він не може вас зараз покинути і просить мене зачекати. Я зачекала. Потім зателефонувала Лені.
– Олені?
– Номер Олени у мене був із загального чату на дні народження. Я спитала, як ви. Вона сказала: Не знаю. Вона не бере слухавку. Ні в кого. Ми всі дзвонимо». – Віка підвела очі. – І я подумала: як людина, яка не відповідає на дзвінки подруг, може дзвонити їй ночами?
Я дістала телефон, відкрила журнал дзвінків і поклала на стіл екраном до неї.
– Останній, що виходить на його номер: дев’ятнадцяте серпня. «Купи хліб». З того часу жодного разу.
Вона поклала поряд свій. Ми сиділи, дві жінки середнього віку над двома телефонами, як над речовими доказами. Я дивилася на її екран: довге листування, «коханий», «сумую», і в кінці його повідомлення: «Іра знову дзвонила, я не можу зараз, потерпи, будь ласка».
– Він позичив у вас гроші? – Запитала я.
Вона здригнулася.
– Звідки ви…
– Не знаю. Просто так це зазвичай виглядає.
– Триста тисяч. На два тижні через якусь суперечку з колишнім партнером рахунки нібито заморозили. Він повернув сто, решту «наступного тижня». – Вона скривилася. – Але гроші – окрема дурість. Я не за ними. Я хотіла зрозуміти, кому вірити. А для цього мені треба було вас побачити. Почути, як ви відповідаєте, коли я питаю: чи ви погодилися?
– І що ви почули?
– Що ні. Зовсім ні.
Apresuré el café frío y de repente dije lo que no iba a decir:
– Pensé que llamabas desde atrás Natalia.
– Який Наталії?
Пауза була короткою, але я її помітила. Віка також. Вона дивилася на мене, і я бачила, як вона розуміє те, чого я не домовила.
– Тоді все гаразд, – сказала я. – Ні про яку Наталі ви не знаєте.
– Він йшов раніше?
Dos mil undécimos. Durante cuatro meses. Luego regresó y fingimos que no había nada. No se lo dije a nadie. Incluso Leni. Especialmente Elena.
– Значить, я не перша, – тихо сказала вона.
– Ви не перша, – відповіла я. – Не в цьому питання. Він не чудовисько. Я двадцять п’ять років прожила не з чудовиськом. Він уміє бути добрим. Він тебе вислухає, привезе ліки, полагодить кран посеред ночі. Просто має звичку: у кожній історії розповідати ту версію, де він виглядає краще. Він не обов’язково бреше. Він вибирає. Вам він вибрав дружину, яка давно не дивиться у його бік. Мені, – я запнулася, – мені він багато років вибирав таку мовчанку, щоб усе виглядало як моє рішення.
Віка довго дивилася у вікно.
– Що ви робитимете? – Запитала вона.
– Це не ваше запитання.
– Знаю.
—No te diré lo que deberías hacer —dije—, y no te consolaré. No voy a ser amigo tuyo, Vika. Si lo estuvieras esperando, lo siento. No puedo fingir que eres bonita. Tomaste lo que era mío sin saberlo todo. Pero no puedo fingir que eres un enemigo para mí. Nos usaron de una manera. Que sabemos.
— Я й не чекаю на дружбу, — сказала вона. – Я чекала, що ви не виженете мене, доки я не спитаю.
– Ви спитали.
– Дякую.
Я глянула на годинник. Двадцять хвилин скінчились давно. Минуло майже дві години. Я не помітила колись. Я залишила на столі гроші за свою каву. Віка спробувала щось сказати, але я похитала головою. Не з гордості, а тому, що не хотіла нічого їй бути належною, навіть чашку.
Я йшла пішки, хоча до хати було два кілометри, і думала, як не дивно, не про Андрія. Я думала про слово «погодилася». Я погодилась. Не на Віку, звісно. Але на те, що три роки дивилася, як він іде: у роботу, у відрядження, у телефон. Я бачила і мовчала, бо чекала, що він сам спитає: «Іро, що з нами?» А він чекав, щоб я не спитала. Ми були ідеальною парою, дві людини, які чудово розуміли один одного в головному: не розмовляти.
En casa, me senté a la mesa e hice lo que mejor sé. Desmantelamos el matrimonio en artículos como un equilibrio. Esa mina. Qué es el general. Lo que invertí y lo que obtuve. ¿Qué hay en este periódico falso, y qué es lo que está desactualizado? Resultó que un cuarto de siglo no puede ser descartar o poner a cero. Pero no hay nada que continuar: no quería expulsarlo, ni volverme, ni esperar a que viniera cuando la historia con Vika hubiera terminado. Él vendrá. Lo sabía tan claramente como sabía que las violetas debían ser regadas cada cuatro días.
Por la noche se llamaba a sí mismo. La voz estaba molesta, con una nota ofendida.
– ¿La conociste? Ella me hizo una escena así. ¿Quién le dio tu número?
Я слухала і наголошувала: перше запитання було «хто дав номер». Не “як ти”, не “що вона тобі сказала”.
– Андрію, – сказала я. – Я подаю на розлучення.
– Іро, ну почекай. Давай поговоримо.
– Ми поговоримо. У юриста за майном. Про решту не треба.
– Вона тебе налаштувала…
– Вона мене ні про що не просила. Я вирішила сама.
– Ти вирішила через те, що я… через цю історію?
– Ні, – сказала я. – Через те, що я залишилася сама раніше, ніж ти пішов. Просто не помітила.
Він замовк. Пауза була довгою, я слухала його подих і не відчувала нічого, крім втомленої ясності.
– Ти нічого не розумієш, – сказав він нарешті.
– Можливо. Але вперше за багато років я бодай знаю, чого не розумію.
Я поклала слухавку. Руки не тремтіли. Я посиділа ще хвилину, потім пішла на кухню і прибрала з полиці його кухоль, з яким він пив каву двадцять років. Не викинула, а поставила до шафи, у дальній кут. Нехай вирішить, що з нею робити, коли прийде по речі.
За тиждень надійшло повідомлення з того ж номера:
“Я йому все сказала. Він відповів, що ви налаштували мене, що це провокація. Я відповіла, що ви мене не налаштовували, ви просто відповіли на запитання. Ключі від помешкання я повернула. Гроші він віддає частинами. Не знаю, навіщо я вам це пишу.
Я довго дивилася на екран. Друкала «берегй себе» і прала: занадто мило, занадто схоже на співчуття, якого я не відчувала. Друкувала «удачі» і теж прала. Наприкінці написала:
«Дякую, що подзвонили».
Eso era cierto. Nunca me llamaría a mí misma. Y probablemente nunca me preguntaría qué había acordado soportar.
Al día siguiente, Marat trajo a la entrada mi pastel, el mismo con el que llegué a Kostya. Ponga silenciosamente en el banco y llame al intercomunicador:
- Il, hay abajo. Lo siento por tanto tiempo.
Bajé, tomé. La forma se lavó para brillar. Esa noche, horneé un pastel nuevo. No había albaricoques, solo manzanas. Lo comí solo en la mesa de mi lugar: frente a la ventana, de vuelta a la puerta.
Nadie dijo que tenía que cambiar.
